Ніч минала, усе округи сьвітлїщало. Кров що вливала руки, сякла, холодїла: з далека поза деревами копали яму й михтїли люде: близько — нїкого…
То от хтось наблизивсь. Ще у більшому жалю Галя міцнїйш притулила до себе козака свого й наглянула… Коло неї стояв молодий парубок, наче квітка вяла і здавало ся, жалко йому було Галї: так як згланули ся їх очи, він затрепетавсь разом і хутко спитав: — Звідки ти? Чия ти?
— Я сирота — одказала Галя. — Я живу сама одна коло Київа, у хатцї на луцї… Нї, нї бо, не те… Я заміж пішла і от мій козак…
— Галю! — промовив парубок, трохи не падаючи коло неї. — Галю, сестрице! Чи ти пізнала свого брата меншого?
— Ох, братїк милий! Се ти? Здоров був! Здоров був! Чому-ж так барив ся, довгенько не приходив? — Вона схилила ся до його і богато й горячо його цїлувала, усе не пускаючи з рук козака, а далї спитала: — А деж другі брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де-ж брати?
Наче вменшив ся її жах і страх: вона пильнїйш подивилась округи. Менший брат покликав других братів і вони прийшли з поза дерева.
— Се наша сестра Галя: — кале їм менший брат.
— Се я, братїки рідні! — промовила до їх Галя. Та вони чогось не підходили до неї витати ся, а старшого брата зовсїм не було по-
