сьвіт у ківонцї й молодий козак… так разом-разом… такеньки несподївано!…
Того дня Галї вилучило ся робити на городї в купі з другою молодицею, що вона з нею й перш часом у купі робила та балакала про людську бідоньку та напастоньку, тугу подївяла, лишенько тїшила.
— Хоч ляж та вмирай! — каже ся молодиця, як вони узяли ся полоти.
— О, що се ви говорите, любочко! — покрикнула Галя.
— Що-ж я говорю? Що є, то й говорю!
І справдї ся молодиця не мала вже рясту топтати — суха, блїда, знесилена.
— Нї, нї, — каже Галя — нї, не журіть ся! Як знати, що вилучить ся, що буде, випаде уперед?
— Що-ж буде, випаде? — перехопила молодиця. — Нїчого, окрім біди та лиха!
— Ой, нї-нї! — покрикнула Галя — усе може бути… усе! Не пожидаєш зовсїм, не чуєш, не спиш і разом несподївано-негадано…
І Галя покинула полоти й оглянула ся округи, наче от готовенька щось несподїване.
— Еге, буде тобі лихо та ще з лишком! — промовила молодиця.
— Чого-чого не бува! — защебетала знов Галя. — Усе вилучаєть ся! Усе може бути!
І Галя подивила ся з усьміхом на сонечко, що грало ся понад нею, наче думаючи: скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивуватиму теперки, — навіть рученьки підставлю не бою ся!
