жили до того часу, що вдова занедужала и звалила ся.
От тодї-ж бо пригодонька стала ся: і робити треба і недужую не можна саму покинути. Тодї-ж бо Галя показала, що за прудкі в неї ніжечки. Вона наймала ся за наймалїйшу плату з такою умовою, щоб одвідувати недужую матїр, та тричі або й більш на день прибігала до хатки й повертала ся знов у місто. Та що далї, то вдова робила ся кволїйша, слабша і Галя вже не відходила від неї.
Недужа лежала тихенько, безмовненько, усе слуве затуливши очі й походило, наче вона одпочивала по тяжкій утомі й працї.
Одного разу вона питає: — Галю, що отсе — чи Днїпро шумить?
— Нї, мамо, Днїпро не шумить: зима — Днїпро під льодом.
— Галю, дерева шелестять?
— Нї, мамо, зима — дерева в інею.
А тодї саме зима була — біла, люта кріпка зима.
Довгенько лежала недужа, не відмикаючи очей і не мовлячи слова, та усе білїла, та усе слабіла. І ледви чутно знов поспитала: — Галю, Днїпро-ж бо не шумить — я не чую… шумить, чи нї?
— Нї, мамо!
— Так се дерева шелестять?
— Нї, мамо!
Вдова піднесла ся, наче в силу ввібрала ся.
— Галю, я чую, я чую! Відчиняй хутенько двері! Стрічай хутко. Ось вони! — Тай разом,
