моїх запрацюваних, тай на лайте ся! — каже наймит.
— Іди собі геть тай не вартайсь! — гонить хазяїн.
— Щоб твого й духу невірного не було! — кричить хазайка.
— Заплатїть менї, — каже наймит.
— Заплатити? То я тобі, злодїю, щербатої копійки не дам! — Іди геть! пихає хазяїн.
— Я на вас суда шукатиму! промовив наймит.
— Суда на мене, ти! скрикнув хазяїн тай зареготав із потїхи великої.
— Бач! вигукнула хазяїка і хазяйчин регіт дрібненько роскотивсь та втїшненько.
Наймит пішов собі геть від них тай теж засьміявсь до себе, кепкуючи з себе, що заходив ся хазяїна засудити.
Питання та жалуваня було доволї у дому, а ще більше вбожества та суму. Знов усї до купи зібрали ся дожидати, терплячи, та сподївати ся, не маячи. Неспокійні сумні ходили брати усї — найсумнїйший усїх старший був, найсмутнїйший — середнїй. Галя вже не займала їх, мати не розважала, а у меншого брата то серце жалем сходило.
— Коли одного вечора старший брат говорить усїм братам: “Життє наше гірке та вбоге… Що ви робитимете? Я присягаю зеленому гая! Чи ви менї, брати товариші?” Усї брати погодили ся й казали: “Добре!” — “А мати? а Галя? — схаменув ся менший брат. “Чи за велику пораду ми досї були їм? — каже стар-
