— Чи він добрий буде для мене? — думав середнїй брат, ідучи поруч зі своїм хазяїном у перше до хазяйської господи та говорячи про те, як хлїб родить. — Чи буде добрий? Походить на те. У сьвїтї-ж, кажуть, не без добрих людей…
Дуже йому вподобало ся хазяйське господарствечко, як оглянув він його: дуже приємненько було йому чути, що у хатї співав голосок, а вітер заносив теплим повівом і спів і слова.
— Жив би до віку такеньки, коли-б менї так Бог дав, — подумав він, уступаючи у хату за хазяїном, де пісенька усе не змовкала, а чула ся вже зовсїм істно і де стріла їх дївчина як краля.
Вона й привитала ся і снїданнє подала і щось промовила і про щось поспитала і глянула і подякувала, та усе якось наче недбайливо, якось байдижливо, наче добродїйка, наче госпоженька й трохи засмутила вона тим молодого наймита.
Та не таке ще спожив він, як послужив там далї, та як стала йому дївчина за сьвітло й за темність, — що як вона тут, то усе сяє й блискує а як її нема, то наче хто сонце зняв і зорі зібрав та у кишеню поховав. Дізнав він того, що як він угоняв три кроки в один, поспішаючи ся потомлений з поля хутче на добри-вечір їй дати, а вона — одказуючи — “добри-вечір” і не оглядала ся на його. Скоштував він і того, що як ранком ідучи на роботу, припинить ся, дожидаючись, сподїваючись, труся-
