Жила собі вдова коло Київа, на Подолї та не мала щастя-долї: було гірке її житє. Терпіла вона превелику нужду та вбожество. Жила вдова коло бучного міста, де бучнії будинки висили ся, де сяли та виблискували церкви золотохресті, де люде з ранку та до вечера ворушили ся й метушили ся, а такого вбожества безпомошного, яке вдова собі мала, то хочби і у глухій глуші пошукати — там, де людського житла анї садиби не знайти, людского образу не стріти й голосу не почути, а жити із птицею та із звірюкою, із деревом та із камінєм, із горою та із рікою — що зьвірюка никає собі на здобич, птиця співа та щебече, дерево шумить, камінь лежить, гори висять ся, ріки течуть, а нема тобі кому помогти, анї зарадити: нема кому тебе пожалувати, анї тобою запіклуватись.
Мала собі вдова девять синів і десяту дочку Галю. І вродили ся ті девять синів, як девять соколів, один у одного: голос у голос, — волос у волос, тільки найменший син був трошечки білїйший, трошечку благійш від других, а усї вони такі сьвіжі, сьмілі, чорняві хлопцї,
