У хатї темно й тихо: в віконечко сяють дві пламенистї зірочки іскрясті з неба голубого і білий снїг блищить: у хатї дуже тихо й темно. І чує старший брат, що хтось нечутно до його підійшов і над ним схиливсь: він пізнав руку, що доторкнулась до його плеча й шохіт розібрав. Мати схилила ся й мати питала ся: Дитя моє, — питала вона — чи богато там терпів?
— Еге, — одказав він теж пошептом.
Довгенько нїчого не чутно, мов усе змерло.
— Мамо! Мамо! — шепоче Галя, та нїхто Галї не чує: так уже тихенько шепоче вона, — мамо! мамо, шепоче Галя усе тихш та тихш, тай змовкає.
— Ох, моє дитя кохане, — знов чутно, мати шепоче. — Ти моє безщасне дитя!
І знов усе наче змерло — тихо.
— Мамо! Мамо! — знов шепче Галя і знов Галї нїхто не чує й не бачить нїхто доброго, журливого личенька.
— Чи в тебе не болить де, синочку? Скажи менї, серденько моє, — пита ще мати.
— Нї, мамо, в мене нїщо тепер не болить, а як хазяй вишукаєть ся, я знов служитиму. Ти, мамо, пошукай менї служби, — просить старший син.
— Душе ти моя, серце ти моє! — чуєть ся виразно й наче-б слова ті з самої душі, з самого серця вишарпані, з болючого серця й з болючої душі, тай остатнї вже слова. Усе знов тихо й темно. Дарма Галя насторожує у-