Отже то щира правда була, що він сказав.
Тане й тане мій Василько, як свічка. Полежав, похирів — тай на весні переставився.
Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а ті виправки та походи силу йому усю вибрали…
— Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити, — було каже. — Не для таких як я війна, і боєвик з мене не жвавий!
Як уже в тяжкому недузі лежав, то все було дума тай дума собі.
— О Боже, Боже! — заговорить, — який у тебе світ красний! А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, я й не знаю нічого!…
І в останню годину промовив:
— Не жив я, мамо, на світі! тілько збирався жити!…
Молоде, то як косою скосило… А я зісталася!…
Тілько мені й потіхи, що коли присняться мої дітки. Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться.
І як живі вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітками та зіллями сидить, задумався…
Прокинусь — пусто! робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько…
