Сторінка:Марко Вовчок. Два сини й інші оповідання (Краків, 1940).djvu/13

Цю сторінку схвалено

Отже то щира правда була, що він сказав.

Тане й тане мій Василько, як свічка. Полежав, похирів — тай на весні переставився.

Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а ті виправки та походи силу йому усю вибрали…

— Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити, — було каже. — Не для таких як я війна, і боєвик з мене не жвавий!

Як уже в тяжкому недузі лежав, то все було дума тай дума собі.

— О Боже, Боже! — заговорить, — який у тебе світ красний! А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, я й не знаю нічого!…

І в останню годину промовив:

— Не жив я, мамо, на світі! тілько збирався жити!…

Молоде, то як косою скосило… А я зісталася!…

X.

Тілько мені й потіхи, що коли присняться мої дітки. Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться.

І як живі вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітками та зіллями сидить, задумався…

Прокинусь — пусто! робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько…