— Воля, — кажу, — та без тебе!
Так мені гірко стало!…
— Воля! — покрикне він, — воля!… Та на волі і лихо і напасть — ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! А крепаку хоть як щаститься, усе добро на лихо стане.
Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляє і його: — Нехай вам Мати Божа допомагає, діти! — А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.
Помчали нас. Як то ще паві не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила-б.
Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся; тільки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…
Під'їжджаємо до міста. Пан закурив коло нас і випередив. В'їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали.
Випустив Прокіп мою руку! — Усте, не журися!
Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі.
— Не вдавайсь у тугу, — каже Назар. — „Біс біду перебуде; одна мине — десять буде“.
А сам почав уже сивим волоссям, як сніжком присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що ніхто не розважить.
Коли виводять мого чоловіка… Боже мій, світе мій! Серце в мене завмерло; а він веселий, як на Великдень…
Зісталась я з чоловіком у місті. Перебігла година тая швидко, як свята іскра спахнула, та до віку не забуду!
Зараз мого чоловіка приручили дядькові, москалеві істньому, ізучатись військової науки. Дядько був станом високий, очі чорні; волосся і вус як щетина пужаться; ходить прямо: говорить гучно; поводиться гордо.