постоїмо у двійзі, погорюємо обойко… Бо денної пори, хоч і стрінемось, — тільки зглянемось, словечка не перемовимо, розійдемось.
— На лихо ви покохались! — каже було Катря.
— За біса розумна ти, моя люба! — кепкує з неї Навар. — Колиб тепер ти вдруге мене полюбила, тоб і лапки полизала єси.
— Кохання в мене на умі!… Мені й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю…
— Чого се ви дівчину сушите та лякаєте? — озветься бабуся. — Коли вже покохала, нехай кохає; то їй судьба така судилася.
А пані, куди далі, то все зліслівіша, усе лютіша. Аби я трохи спізнилась, забарилась: — Де була? — тай стріне мене на панському порозі лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: „Встань лихо, тай не ляж!“… Було поки лає, коренить — не сила моя; сльози ринуть; а наплачуся добре, утрусь — така собі веселенька, жартую, пустую… І коса заплетена дрібненько і сорочка на мені біла, — нікому було й не хвалюся. Що мені поможуть? Тільки своє лихо тяжке згадають!… А Прокіп наче ніч темна ходить, і вже тоді ні до їдла, ні до питва, ні до розмови.
Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, — не знать, що й робити, що починати. У Катрі дитинка занедужала; а тут обід панам звари, вечерю звари, та город скопай, обсій, — та ще пані грімає: — Нічого не робиш, ледащо! Дурно хліб мій їси! Ось я тебе навчу робити!
Цілу ніч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, — до роботи. Бабуся тоді пильнує малої, розважає Катрю: то дитинку до неї винесе, то сама вийде та роскаже: „стихла мала"! — або: „спить мала!“ — І такеньки наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.
