Пішла я за бабусею через двір у хату.
— Отсе привела вам дівчину; — каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хаті за столом сидить Назар чорнявий і молодичка гарненька, жінка Назарова. У печі палає як у гуті. Відсвічують весело білі стіни і божничок вишиваним рушником навішений, квітками сухими і зіллям уквітчаний. З полиці миси, миски й мисочки і зелені, й червоні, і жовті наче каміння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тій хаті було, прибране, осяюще. І кужіль мягкого льону на жердці, і чорний кожух на кілку, і плетена колиска з дитинкою.
— Просимо до гурту! — привитали мене і вклонились.
— Може-б поруч зі мною така краля засідала, га? — каже Назар.
— Хібаж ви тутечки найкращі, дядьку? — питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, — з кутка на мене задивився, аж гаряче мені стало.
— Атож ні? — каже Назар. — Придивись лишень до мене добре: то тож гарний! то тож хороший!
— Хіба по ночі! — відмовила йому весела молодичка.
Славна була то жіночка, — звали Катрею; білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька й свіжа, як яблучко. У червоному очіпку, у зеленій юпочці баєвій. Смішлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! І говорить, і діло робить, і дитину колише; то коло стола її вишивані рукави мають, то коло печі її перстені блискотять.
— Ну, ну! — каже їй Назар, — колиб отсе не галушки, яб тобі відказав!…
Тут бо саме Катря його поставила на стіл миску з галушками.
Назар моргнув на мене: — Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!
