рять пани. Прислухаюсь — пані моя хлипає, а пан так то вже її благає, так благає!
— Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!… Колиб я знав, що я тебе ображу, — з віку-б не казав.
— Ти мабуть усіх мужиків так ізучив, що вони з тобою за панібрата!… Гарно!… Оглядають мене, всміхаються до мене, трохи не кинулись мене обнімати… Ох, я нещаслива!… Та як вони сміють! — викрикне наостатку.
— Серце моє! Люди добрі, прості…
— Я не хочу знати, слухати, бачити! — задріботіла пані — Ти мене з світу хочеш отсе зігнати, чи що? — вигукує, ридаючи.
— Годі, годі, любочко! Ще занедужаєш… О, не плач бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй мені сей случай!
— Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог із тобою!
— Гріх тобі так говорити! Я тебе не люблю?… Сама ти знаєш, яка твоя правда!
Чую — поцілувались.
Гляди-ж, — каже пані, — як ти не будеш по моєму робити, то я вмру!
— Буду серденько, буду!
Проходила я по всіх кімнатах — нема нікогісінько. — Се чи не від нас повтікали? — думаю собі. Вийшла на рундук, — ніч місячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: „Здорова була, дівчинонько!“ — як на струні брязнуло обік мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всміхається. І засоромилась, і злякалась; стою як у каменю, оніміла, та тільки дивлюсь йому в вічі.
— Стоїш сама тутеньки, — знов озивається парубок, — мабуть не знаєш, куди йти?
— Як би не знала, то вас би спитала, — відмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здорові!
