і духовних сил, що б він ще міг зробити, що б ми ще побачили з його творів малярських і почули з творів поетичних..? Та зла недоля, учепившись за його ще з дитинства, цілий вік держалась мов той реп'ях, та нігде правди діти — ще й тепер, після пів-віку зо дня смерти, ніяк неодривається від його славетного ймення…
Під кінець розправи, як годиться, нам конче треба звести до купи свої гадки про художню творчість Шевченка і ясно висловити, яке ж значіння й вагу мав він як артист-маляр? Згадавши все наведене, скажемо: без сумніву, він був майстер свого часу і стояв на рівні тодішньої техніки малярства. Ми ясно бачимо у його всі ті відзнаки, які характеризують тодішню академічну манеру рисунка, живописі, трактування сюжетів і т. инш. По своїм переконанням, він був новатор-теоретик, але практично більшість його цілком реальних сюжетів всеж-таки мають на собі виразну шкільну академичну печать. Шевченко перший своїми малярськими творами показав, що Україна мала свою історію і що сюжети її варті того, щоб на них зупинятись художникам. Його історичні картини, як «Хмельницький перед кримським ханом», «Смерть Хмельницького», «Мазепа і Войнаровський», «Дари в Чигирині», «Смерть Мазепи» і ті що об'явлені на самій «Живописній Украйні»: «Іван Підкова у Львові», «Сава Чалий», «Павло Полуботок у Петербурзі», «Семен Палій у Сібіру», або знов «Гамалія», якого ми бачили, чи й знов же «Головатий», про якого читаємо в листах до Кухаренка, всі були присвячені історії України, усі перелічені картини, крім перших 5-й, може йне були скінчені, певно де-що полишилося тілько в проектах, але й те має вагу — бо се був перший ступінь у сьому напрямку, а перший ступінь у такій поважній справі — завжде новий ступінь і надзвичайно по своїх наслідках важливий… Шевченко й тут одчинив кріпко забиті ворота нашого національного тляху і через них ми побачили, що той шлях хоч і непротоптаний, але широкий і пожиточний.
Крім історічних картин та малюнків, багато у Шевченка є й цілком жанрових сцен, як от «Катерина», «Старости», «Судна рада на селі», «Знахарь», «Українець-богомолець», «Молодиці»; багато сцен з казарменного життя й з побуту киргизів; сюдиж треба залічити багато малюнків усяких окремих постатів, типів, головок і т. инш. Усьому ділі Шевченко був не новатором, бо й перед їм за се брались художники, і ми знаємо, що Шевченко, під впливом свого приятеля художника Штернберга, пройнявся ще більшим реальним напрямком ніж до того, але псіхологична сторона деяких з перелічених робот дуже залежить від коррекції розуму, і через те вони не мають, на наше сучасне око, такого суто-реального вигляду, як з усякого боку влучна меншість їх — от напр. «Судна рада на селі», «Старости», «Знахар» і др. Правда, тепер погляд на жанр, на його реализм у значній мірі змінився і залюбки приперчується звичайнісіньким без'оглядним натурализмом, де вже всяка індівідуальна поезія викидається, як щось зайве, що перешкоджає безпосередности вражіння менту, хвилини.
Після жанру, переходимо до портрета. Їх найбільше з праць Шевченка, мальовані вони й олійними фарбами й акварелью, або оливцем, а також роблені й офортом. Всі вони мальовані дуже добре, особливо акварельні — воні повні виразу якоїсь лагідности і чудово передають характер людини. Назвемо з них найбільше відомі: Портрети Куліша, Ольдріджа, Маєвської, Демідова, Волховського, портрети Катериничів, офортні портрети Ф. Бруні, скульптора бар. Клодта, графа Ф. Толстого, Горностаєва, Мальовані тушою: В. М. Лазаревського, «М. М Лазаревського, «А. А. Лазаревської, оливцемъ — Подколзіна і др. Не можемо ніяк згодитись з поглядом на Шевченка, як на маляра, висловленим небіжчиком В. Горленком[1], ніби Шевченко «не знайшов власного спеціального роду малярства і через те все ухилявся в ріжні боки, і що найбільше відповідним для його треба лічити портрет і тип». На основі всього попереднього обгрунтовано доведено, що Шевченко був
- ↑ «Кіевск. Стар.» 1888 г. III.
