пленням прийнявся за оливець і акварель і між иншим зробив багато портретів; більшість тих портретів, розумієтеся, й понині переховується там, але докладних відомостей про сі речі не маємо.
Ще через який час ось уже Шевченко й у Петербурзі, алеж після «Неволі смердючої казарми» талан його, як те свідчив і Костомаров і другі, тай сам вїн, став замітно припадать. Не диво! — хоча се була й кріпка натура, й справді таки кремезна, але її вистачило тілько на 47 років життя. Даремне тішив себе поет, що він ще встигне щось зробить у малярстві, яке йому всеж таки тяжко було ставити на другий план, і він иноді думаючи про се — сумує й жаліє на себе. Так у 1857 році читаємо: «Замість того, щоб студійовати глибокі таємниці малярства, та ще за приводом такого учителя як безсмертний Брюлов, я писав вірші, за котрі мені ніхто шага не заплатив, котрі позбавили мене волі, і котрі, не вважаючи на грізну заборону, я всетаки потихеньку пописую… Чудне, право, се невгаваюче призвання… Що я робив у тому святилищі (майстерні Брюлова)? нїяково згадать, — я захоплювався тоді писанням українських віршів, які згодом такою вагою упали на мою душу. Перед дивовижними творами Брюлова я загадував і пестив у своєму серці сліпця-кобзаря і своїх крівавих гайдамаків. У тіні його суто-роскішної майстерні, ніби у гарячому степу наддніпровському, передо мною мелькали мученичеські тіні бідних гетьманів. Передо мною розстилався степ, засіяний могилами. Передо мною красувалась моя прекрасна, моя бідна Україна у всій непорочній, меланхоличній красі своїй, і я загадувався. Я не міг одвести своїх духовних очей від сії рідної чаруючої красоти… Призвання і нічого більше»…
Вернувшись до Петербургу, Шевченко справді так і зробив, як колись собі записав — він обмежив своє матеріяльне істнування до краю і не тілько уперто, але фанатично захопився ріжноманітною художньою працею, а над усе розуміється офортом. Се вдруге у своєму житті Т. Гр. береться за се мистецтво, бо, крім художнього задовольнення, воно ж могло давати хоч якийсь певний заробіток, у всякому разі більше приємний, ніж принижуюче розшукування портретів та бігання по уроках. Ще по скінченні Академії і одержанні діплома «свободнаго художника» (1845 III/25) і коли закордонна командіровка розладналася, поневолі прийшлось узятись поетові за такі праці, які крім того, що служили б ідеї розбудження рідного люду, та ще, всеж таки, давали хоч якийсь але свій шматок хліба. З усіх приступних засобів найприємнійший був той, при якому не треба було марнувати часу на біганину, на зовсім зайві, а иноді й неприємні знайомства, які до того ж давали ще й непевний заробіток, а як би він і був певний, то все одно не давав змоги ідейно працювати для України, а се завдання стояло у Шевченка на першому плані, єдиним з таких засобів — могло бути якесь видання, розуміється художественне, змісту історично-етнографічного і цілком присвячене Україні.., ціла серія таких видань-альбомів; але щоб видавати такі альбоми — треба було мати великі кошти, бо навіть звичайна гравюра на дереві, — і та дорого оплачується, а про офорт нема чого й думати, хиба от самому вивчитись, тоді се діло зовсім легке — своя праця до ліку не йде. До тогож знаменитий гравер Гордон визвавсь допомогти вчитись сьому містецтву, і діло пішло незвичайно швидко… Уже перед засланнєм Т. Гр. зовсім обняв техніку офорта і зробив чимало зовсім добрих річей, вернувшись же знов ухопився за нього і справді віддався йому «безроздільно». Він так упадав коло офорта, що навіть відцурався багатьох знайомих і мало кому й на листи відповідав: «Я, як віл, затягнувся в роботу (лист до Щепкина); на етюдах сплю, з натурного классу невихожу, так заклопотаний, що немаю часу писати навіть коротенького листа».
Користуючись попереднім досвідом у сьому «благородному» мистецтві, Шевченко досить швидко піднявся до першо-
