форма і всяка тінь мала відтушовуватись як наймудрійшими штрихами, а вони разкладались не аби-як, а по окремій, теж дуже штучній системі. Виробляннє тих штрихів було діло дуже марудне й забарне, тому вони иноді цілі ночі проводили за так званою «конопаткою», тоб то за заправлянням мікроскопичних дірочок між окремими штрихами.
Читач бачить тепер, що то була за страшна тая академічна школа з її классичним каноном красоти, з її кумедним студійованням натури, з її чорним колорітом, з її сухою манерою, з її схолястичною трактовкою сюжетів і сцен картини, з її цілком фальшивими законами композиції. Всі оці пута й багато инших дрібніших, зведені до купи, й творили те, що вже давненько так влучно охрещено одним словом: псевдоклассицізм».
Як справжній артист-маляр, Шевченко безперечно був щедро наділений природною складною, художньою організацією, природною кебетою справжнього артиста — пройматись ріжноманітними вражіннями щоденних з'явищ життя, виношувати їх у собі, виплекувати до дійсних закінчених художніх образів. Його чутливість у сім напрямку була справді надзвичайна, але все се реально і яскраво могло виявитись не в тяжких путах псевдоклассицізму, що тілько перешкоджав художній творчости талановитих людей того часу, та давав замісць правдивого артистичного виховання і студійовання штуки тілько де-які другорядні, поверхові, узько технічні відомости.
Усякий, хто коли небудь роздивлятиметься Шевченка як артиста-маляра, зразу спостереже той сумний факт, що він невстиг навіть і вивчитись, як його було вже заслано у москалі і методично знищено на віки. Коли ж йому було стати видатним справжнім художником, як ще на 25-му році свого життя він був кріпаком, з дитинства одірваним від рідного краю і народу, а вчився тілько випадково й уривками. Цікаве порівнання — тоді як Брюлов 7-й років уже добре малював, а в 9-ть уже був учеником Академії, Шевченко ще 15 років був «наймитчуком», у 18-ть відданий був до Ширяєва у науку красити помости й покрівлі і тілько на 25-му році вступив до Академії Художеств. Ріжниця, як бачимо, страшенна, бо вже в такі літа звичайно складається закінчений художник. Правда, Шевченко се добре розумів і через те прийнявся за вчення з надзвичайною енергією, і як би обставини спріяли його замірам, то він би й справді надолужив упущені літа, се можна бачити з коротенького огляду того, як він учився. 1838-го року Шевченко вступив до Академії і вже через рік — у 1839-м році йому була присуждена за рисунок срібна медаль. Він ішов першим учнем і сам Брюлов завжде був задоволений його роботами та при усякій нагоді хвалив його. Ще через рік (у 1840 р.) Шевченко одержав знов медаль уже за роботу олійними фарбами «Хлопчик-старець дає собачаті шматочок хлібця», а ще через рік (1841 р.) рада Академії удостоїла його новою нагородою за живопись історичну, портретну і малюнок «Циганка». Се справді надзвичайний поспіх, але поруч з малярством, яке вимагало великого й без'упинного напруження фізичних, а також і духовних сил, він розвивав (зовсім легко) у собі й другу сторону свого видатного талану — поетичну словесну творчість. Після легкости, з'якою йому давалась поезїя, він упевнився, що се справжня його стихія, і що користуючись нею, він може говорити з цілим світом; він упевнився, що вже частина того світу, ціла Україна, прислухається до його голосу і щиро прагне слухати його далі — духовні сили розділились… словесна творчість взяла перевагу, тай не могло бути инакше: дуже вже багато настраждалась його чутлива душа ще до викупу з кріпацтва. Він, сказать би, палав найгарячішим протестом проти «злої неволі кріпацької , яка мало чим різнилась від «злої неволі татарської». Що ж і кому він може промовляти своїми картинами? та се ж, порівнюючи з словом, якась фікція, ієрогліфи, котрі ще треба розгадувати! тай то у
