зрозуміти всі відзнаки малярських творів Шевченка, треба трошки дрібнійше розповісти про тую школу. Вона, тая школа, справді була пристосована до вимог свого віку — віку сімволів, аллегорій, штучних театральних поз і т. и. Значить, і всі ті відзнаки, від малих до великих, малювались неодмінно такими, якими могли найкраще відповідати каноничному ідеалу красоти, і взагалі всій схолястичній організації малярства. Цілком стає зрозумілим — через що Шевченко, як і всі художники його часу, найбільше піклувались аби показати у своїх малюнках, картинах і навіть портретах — як то вони добре знають і вміють малювати форми людського тіла відповідно складному канону, а він же вимагав щоб усі оті «кісті рук» і «слѣдкі ног» були не такі, як у всіх звичайних людей, а безпремінно б пристосовувались до прокрустового ліжка старої академичної рутини — так зв. «классіцізму». Тим то кожен з художників того часу, як уже вистудіював сю премудрість, то завжде умисне і яко мога більше, і до речі й не доречі, виставляв з під одежі вивчені форми тіла, хоч би се було й зовсім невідповідно завданню й змісту картини або й портрета. На перешкоді сьому виставлянню ще стояла одежа з її непрозорістю, з її складками, з її товщиною і навіть кроєм, отже щоб запобігти й сьому лихові, — художники кропили і навіть зовсім мочили водою одежу, аби тілько примусити її складатись у такі складки, з під яких найбільше б виступали форми рук, ніг і статура людини, щоб, як вони казали — можна було з під одежі ясно прочитати всього чоловіка. Через таку без'упинну практику пристосовування живої натури до мертвих гіпсових куснів, постаті їх часто навіть зовсім мізерних клієнтів нагадували постаті античних героїв, а їх нужденні форми тіла — вивчене тіло антиків. Иноді не мігши помиритись звульгарністю натури, вони просто одягали на плечі своїх клієнтів римські тоги і так їх малювали. І обидві сторони були задоволені…
Трактовка самих сюжетів і сцен була розуміється фальшована ще в більшій мірі, як і окремі постаті, бо канон вимагав, щоб головна постать картини була поміщена як раз у самій середині площі полотна картини, щоб ся постать була, крім того, у центрі головної группи, а ся группа повинна також бути центральною і, крім того, вищою всіх другорядних групп, котрі також мають свою центральну і вищу од других постать. Щоб перспективна точка схода линій лежала як раз межи очей головної постаті, а, значить, щоб і линія горизонту завжде проходила через очі головної фигури і т. д. без кінця… Пози мали бути передо всім можливо гарними, хоч би й розминались з дійсною правдою, навіть пози поміраючих, чи то од меча, чи отрути, чи од пащі звіру, мали бути штучно-гарними, а вся картина мала нагадувати розставлені пантомімічні группи. Сьому канону слідували найзнаменитші артисти — малярі. Де які з них вихвалялись тим, що малюючи якусь свою картину, вони кожну постать людини починали малювати з кістяка і виробивши його як слід, причеплювали вже окремі м'язи (мускули) і тілько після сього зважувались одягати такого «мускульмана» ув одежу. Через таку нудну, зайву працю, розуміється, пп. профессорі шкодували закривати свої анатомічні малюнки і воліли одягати їх хоч мокрою одежою, аби всім було видно їх попередню працю. Ще в 70-х роках деякі старенькі профессорі, обурюючись на «разврат» нових часів, на нові, доволі слабі, подихи у штуці, на нові засоби студійовання натури у Академії, з великою приємністю росказували нам, молодим учням Академії, про свої минулі часи — якраз часи, коли вчився Шевченко (де які з них навіть добре й знали його). Вони що-дня, після классів ув Академії, за порадою профессорів, брали свої рисунки з классів до дому і збіраючись вечорами по кілька чоловік до купи, та попиваючи чай, працювали над недокінченими натурщиками до пізньої ночі Треба було переробляти «кісті рук» та «слѣдкі ног» і навіть голови по принесених з собою гипсових руках та ногах і головах, а найбільш часу мучились вони над тушовкою, бо всяка площа, всяка
