складнішому каноні, переступить який не зважувався жоден артист-маляр, бо крім того що його найгарячійше підтримувала россійська Академія Художеств з її великочиновними профессорами, його ще підпірав і такий все европейський стовп, як «божественний» Карл Брюлов.
Розповідаючи про Шевченка, ніяким чином не можна обминути К. П. Брюлова, бо перше за все, сеж він, по проханнню земляків, найбільше допоміг Шевченкові викупитись з кріпацтва і стати вільним, а друге Брюлов мав величезний вплив як на студійовання, так і на все малярство Шевченка. Се розуміється й не диво, бо в живописі не тілько в Россії, але й у цілім світі царював тоді Брюлов. Вся Европа вважала тільки Брюлова за генія і тодішни критики ставили його поруч з Рафаелем, Мікель-Анджело і навіть вище за їх. Про Россію ж і казати нічого — сам великий Пушкін побожно стояв перед ним на вколішках… Часто у Шевченка, в його листах або дневнику, можна прочитати, що він узиває свого вчителя «божественний, великий», і се не диво, бо так його звали тоді всі. Сей справді дивовижний артист-маляр унаслідував і безмірно розвив свою надзвичайну мистецьку кебету від батька, діда і навіть прадіда, що були дійсними фаховими художниками; тут найголовнійше й лежить причина його велетенської на ті часи творчости. Про його казали — він ніби нічому й не вчився, а зразу став тим, чим був і прихилив до себе світ[1]. Що робив Брюлов, те робили навкруги й усі инші художники; тільки його очима дивились навкруги себе, тілько його стежкою йшли, і були щиро переконані, що йти другою, то значить помилятись. Алеж, боже мій, поетична творчість Пушкіна, що становився перед Брюловим на коліна, і поетична творчість Шевченка, що ставився до «великаго Карла» з надзвичайною побожністю і завжде взивав його «божественним», і після свого змісту і після значіння мали безмірно більше ваги проти «божественної» творчости Брюлова, а живим реализмом, шириною й глибиною всесвітніх тем і питань людскости, зоставили її в безмірній далечині за собою, Брюлова вже починають забувати, а значіння творчости Пушкіна і Шевченка все ще росте, натхненні твори їх все ще сяють світлим промінням дійсної, а не каноничної красоти. І отже Шевченко всеж таки був під величезним впливом деспотичного талану Брюлова. Тут само собою виникає питаннє — чи поетична творчість іде поруч з творчістю художницькою і при яких умовинах вони можут бути рівними?
Коли ми роздивляємось тепер картини й малюнки Т. Шевченка, то часто у декого з зацікавлених виникають несподівані запитання — чого вони так одмінні й несхожі на ті сучасні роботи художників, до яких ми звикли і які нам більше зрозумілі? Чого власне навіть окремі постаті, статури трактовані якось ніби невідповідно звичайній натурі, що оточує нас з усіх боків? Що то за довгі шиї у жінок? що то за голови, очі, носи й губи, що неодмінно нагадують гіпсові голови, очі, носи й губи, що то за руки — пальці, які ніби ніколи нічого не брали, і ноги, які по землі ніби ніколи не ходили, і далі — що то за складки одежі, які хиба побачиш на постатях якихось напів-мертвих антиків? Взагалі, все якесь над міру вирафіноване і фантазоване, а дотогож — який невідповідний колір фарб і особливо тінів, де та повітряна перспектива фарб природи, без якої тепер, у наші часи, неможливо уявити собі навіть слабенької праці починаючого вчитись малярству? Навіщо все так фотографічно виписане, що можна бачити кожен окремий листочок на дереві, або окремий кущик і квіточку на травиці? Відповідь на такі запитання завжде коротка — то була школа свого часу. А за для того, щоб краще
- ↑ Навпаки, з біографії Б. ми знаємо, що з самого раннього дитинства він уже старанно й багато малював і вже дев'яти років був учнем Академії. Крім твого, небіжчик пр. П. М. Шамшін росказував нам дивовижні зразки невсипущої праці Брюлова над студїйованням античних статуй — так, тілько відому группу Лаокоона він нарисував двадцять чотирі рази.
Авторъ.
