И требажъ на биду, позаторишню весну
Іо̂го лыхый понысъ чого-сь за Десну.
Хочъ небагацько проходывъ,
За те багато бачывъ свита:
Побачивъ винъ, якъ Сеймъ мовъ бишеный шумивъ,
И якъ Десна ревла несамовыта,
Мабуть ворочавшы не пьятдесять млынивъ.
Вернувсь Мирошныкъ нашъ до дому,
До церквы прямо почухравъ;
Да Богу молытся Святому,
Щобъ винъ акаѳысты іо̂го не въ гнивъ прынявъ
И ричечку іо̂го зробывъ Десною.
Або хоча якъ Сеймъ, такою,
Тогди бъ-то вже я пановавъ!
Молебин день у день Спасытелеви правыть,
У Ставныкы свичкы по десять хунтивъ ставыть;
Все молытся, ни исть, ни пье, ни спыть.
Земляче! Богъ зъ тобою!
На тебе десь туманъ у Лытви навелы.
Хиба забувъ ты, що велыкою водою
Ворочаютъ велыкіи млыны.
Ихъ Нимци будовать уміють,
А вже не зляпае нашъ братъ;
Воны самы товчуть и віють,
И мелють борошно и сіють,
Сдается, що самы-й-идять;
А млынъ хочъ чепурный у тебе,
Та не для быстрыны. — «Балакайте про себе!«
Мирошныкъ заворчавъ и рукавомъ махнувъ.
Іо̂го молытвы Богъ почувъ:
