Мало є таких людей, щоб їх так завзято лаяли й ненавиділи як Ніккольо Макіявеллія. І то на протязі чотирьохсот років від його смерти: це доказ його небуденної цивільної відваги й гостроти думки. Його ненавиділи ті, що застосовували його методу на практиці, бо здирав їм маску з шумливих фраз; його ненавиділи ліберали, гуманітаристи й народолюбці всілякої масти, струсі з головою під крилом. А лиш пара ентузіястів мала відвагу віддати належне великому патріотові уярмленої і розшарпуваної Італії.
Великий ідеаліст і тверезий реаліст не міг дочекатися рівного відношення до себе. Папа Павло IV умістив його „Іль Прінчіпе” на індекс, але Сикст V, кажуть, не розставався з цією книжкою… Єзуїти в Інґольфштадті спалили її автора in effigie, бо бачили в його науці зернята протестантизму. Але ніхто так не розпитувався у його „підручнику” для пануючих, як заприсяжені вороги протестантизму — Катерина Медічі й Карло V. Його, теоретика „макіявеллізму”, осудив практичний макіявелліст Фридрих Великий у своїй книзі „Антимакіявеллі”. Герольд нової „гуманітарної” доби, старий цинік Вольтер не терпів
