ко вдалося зайняти Італію[1]; отже, як хтось говорив, що причиною цього були наші гріхи, то правду говорив, лиш не були це гріхи ті, що він думав, а ті, про які я оповів. Тому, що були це гріхи володарів, вони за них відпокутували. Хочу тут ліпше доказати згубливість такого війська. Наємні вожди або є люди знамениті, або ні; як є знамениті, то ти не можеш їм довіряти, бо завсіди змагатимуть до власної великости, чи то гноблючи тебе, свого пана, чи то гноблючи інших проти твого наміру. Коли вожд не є мужній, тоді, звичайно, згублять тебе. А як мені на це відповідять, що кожен хто матиме зброю в руках зробить так само, чи буде він наємний чи ні, — то відповів би я, що за зброю хапається або володар, або республика; володар мусить іти й особисто виконати провід над військом; республика віддає його одному з своїх громадян, а коли посилає такого, що не надається на вожда, тоді мусить його змінити, коли ж надається, тоді звязати його законом, щоб ізпід нього не вийшов. І з досвіду бачимо, що лиш озброєні володарі і республики докопують дуже великих чинів, а наємні війська ніколи нічого іншого не приносять тільки шкоду. Республика, що має своє
- ↑ В ориґіналі: “pigliare Italia col gesso”, дослівно: „зайняти Італію крейдою”, тобто, передні сторожі військ Карла, посуваючися без спротиву, щоб зайняти Італію, займали кватири, роблючи крейдою на дверях хат знаки. Перекл.
