папи Олександра, зайняв Романью. Кардинал сказав мені, що італійці не розуміються на війні, а я йому відповів, що Французи не розуміються у справах держави. Бо якби розумілися, то не дозволили б дійти Церкві до такої потуги. З досвіду видно, що потуга Церкви й Еспанії в Італії виросла при помочі Франції й саме вони спричинили упадок її в Італії. З цього виходить загальне правило, яке ніколи або рідко коли заводить: хто спричинює могутність іншого, той губить самого себе. Бо ту могутність створив або спритом, або силою. А й одна і друга викликає недовіря у того, що став сильний.
Беручи під увагу труднощі, які існують при вдержанні новоздобутої держави, міг би дехто дивуватися, що коли Олександер великий, ставши в кількох роках володарем Азії і ледве встигши зайняти її, умер; коли б — здавалося б зовсім зрозумілим — в цій державі вибухло повстання, то наслідники Олександра все ж таки вдержали б її; інших труднощів у вдержанні її вони й не мали, як лише ті, що виринали між ними з причини їх амбіцій. На це відповідаю, що воло-
