Сторінка:Макіявеллі Н. Господар (Нью-Йорк, 1976).djvu/26

ренність держави належить вже до історії”, що „ідея суверенності! неморальна, неможлива й абсурдна”, що стреміти до своєї держави це „ненаукова утопія”. З вдячністю згадуємо його аксіому, що власна держава без власного війська нічого не варта, читаючи панегірики „українській” радянській державі. З приємністю читаємо його пересторогу, що „кожен, хто основує свою державу, мусить памятати, що всі люди є лихі, та що при першій нагоді дадуть вони вам це відчути”, — читаючи утопії наших учених про „союзи трьох Русєй” або про „солідарність пролєтаріяту”. Читаючи в Макіявеллія навіщо переможець осаджує кольоністів на завойованій території, — „Володар” розд. III, — то маяченням півголовків видадуться нам голоси тих, що тішаться з большевицько-жидівської кольонізації України. Згадуючи його перестороги проти „небезпек, які формуються”, — пригадуємо, як це, мов горох об стіну, розліталися об голови наших політиків перестороги проти грядучого ворога — цілої московської суспільности, бо в нас тоді „боролися” тільки з царатом. Читаючи його максиму — числити тільки на себе, а ніколи на любов підвладних або противника, встають у памяті надії наших „політиків” на „добре й широке серце московської демократії”, на „змягчення крутого серця царату”; згадується їх „безхитрісна і простодушна” віра в переміну вовка на ягня, в те, що в Московії „не фізичною силою