Сторінка:Макіявеллі Н. Господар (Нью-Йорк, 1976).djvu/20

Цю сторінку схвалено

звязки, державу, церкву, націю, аби лиш не дістав нагнітка на мізиннім пальці „Іванушка Дурачок”.

Недавно, Ферреро перестерігав нас — на досвіді війни, — щоб ми не дали себе заколисувати казками про райські часи, про вічну справедливість і мирний розвій нашої цивілізації. „Вічне минуле” з його переворотами і непевністю завсіди стане перед нами, як у 1914 і в пізніших роках, у хвилині, коли ми того найменше будемо сподіватися. Цього самого учив Макіявеллі. Не будувати нічого на „нормальному” бігу подій. Не „нормальне”, а „ненормальне” — нормальне! Треба бути готовим на все, вчить він, і його слова звучать як поезія невсипущого чування, як свист батога над стомленими спинами рабів. „Мудрий володар повинен зараджувати не тільки актуальним небезпекам, а й тим, що надходять. Бо лише бачучи їх здалека, можна їм зарадити… Не пізнавши ж їх заздалегідь, дасте їм змогу лише збільшитися, а тоді вже нема на них ліку”. Приглядатися до тенденції розвою суспільних явищ, а не до їх даної форми, — ось який глибший змисл оцих слів Макіявеллія. Цей „реаліст”, із очима впяленими у факти, ніколи не дивився на те, що є, лише на те що стається; зовсім інакше, ніж деякі модерні реалісти, які бють поклони перед усім існуючим — хоча б воно вже завтра мало завалитися, — а ніколи не