трий вітер і безмежна даль; нічого, щоб спинювало очі, що шукають простору; нічого, щоб заваджало повними легенями черпати свіже повітря.
Перед вами відразу відкривається широкий світ, такий складний, а в суті речі такий простий і такий однаковий — тепер і пів тисячі років тому. Ті самі сили, що й тоді, діють у нім і тепер, помимо нашої „цивілізації” і „культури”. Все тут просто і — до жахливости — ясно. Ні „поступу справедливости і гуманности”, від якого самочинно розпадаються кайдани, ні „обєктивного бігу подій”, перед яким — береженого Бог береже! — ліпше, як перед автом скікнути в рівчак. Єдина пружина всього, що є і стає — творча людська воля.
„Я знаю, — пише Макіявеллі, — багато думає, що справи цього світу наперед означені долею або Призначенням так, що люди не можуть нічого змінити на свою користь… Отже, нема що дуже тими речами займатися, а ліпше залишити їх на волю долі”. Але автор „Володаря” не зовсім погоджується на цю думку. Та ж нам дана свобідна воля! „Нехай і правда, що щастя рішає про одну половину наших учинків, але бодай другу половину залишає воно нашому діянню”. Щастя — це скажений, рвучкий струмок, що в час повені затоплює усе довкола. Але ж, чи це означає, що людська воля безсила проти нього? „Так само і з щастям-долею: її сила да-
