Макіявеллія, воліючи Катерину II та її пенсію, але Руссо звеличував його під небеса. А Фіхте, що мав погорду до очевидної реальности, захоплювався фльорентинським реалістом. Це мусіла бути велетенська постать, якщо й однодумці, розглядаючи її з ріжних боків, бачили, кожен, що іншого перед собою. Таким велетним був Макіявеллі. Чотиристалітній потік людської історії, що плив повз нього, не тільки не знищив цієї постаті, але й не ушкодив підмурівка, на якім стоїть вона з своєю книжкою у руках. Я бачив його статую у Фльоренції і зупинився перед нею, мов укопаний, заки перечитав підпис під нею. Ніби й нічого надзвичайного, але в цілій його фіґурі — чоло, плечі — роззіллята несамовита впертість думки, над якою — вичувалося — безсилий був сам час. Щось, що триває як не вічно, то довше від усякої моди, від хвилинних „теорій”, „напрямків” — „течій”. Ніколи наука Макіявеллія не була така актуальна, як тепер.
Сторозтерзана, під пятою французьких, еспанських і німецьких ландскнехтів лежала його Італія. Орди північних „варварів” моцувалися між собою за посідання цієї скупаною в південнім сонці землі стародавної культури. Сіяли розбрат і діяли підкупством, насильством, отрутою і мордом. У нього, що бачив це, у нього, що згадував давні часи римської слави, прокидалося тривожне й болісне питання: Як могла його країна так зледащіти, щоб усе це зносити? Як із великого
