критичної здатности читача і він уже не критикує через те автора, відтягуючи увагу від того, за що автор боїться — від пасів.
Отже тут реалістична декорація набула вигляду контрастової мотивації (контраст між „брехнею“ й „правдою“).
Перелічимо-ж усі заходи контрастової мотивації, вжиті від автора в цім оповіданні.
1) Автор каже відразу: Клейтон розповів свою останню байку чи сторію (story). Отже читач приготувався слухати Клейтона й на гадці не має, що фактично він слухатиме автора. Умисне Велз не робить найменшої різниці між тим „я“, що сидів з Клейтоном і письменником Гербертом Дж. Велзом, автором „Війни Світів“ то-що. Далі утворюється декорація оповідання, двозначно натякується, що „ми всі думали, що Клейтон бреше“.
2) Поводження Клейтона ввесь час таке, ніби він просто вигадує сторію. Він замислюється, обрізає сигару, задивляється в вогонь, усе наче творить казку. Він вагається й усміхається.
Отже читач приготований слухати, що буде брехати Клейтон. Чи виправдує Клейтон його сподіванку? Дивімось.
3) Клейтон підкреслює, що будинок старий, що прислуга спала в другому корпусі, що в будинкові багацько дубової обшивки; не почавши ще розповідати, він уже мотивує появ привиду (дубова обшивка — „oak panelling“ чогось невідривно звязується в уяві інглішмена з привидами[1], він утворює дешеву, копійчану декорацію. Сама по собі ця декорація в пень руйнує всяке довір'я до його оповідання.
- ↑ Порівн. хоча-б, гумористичне оповідання Вайлда „Кентервільський дух“.
