наближався до кінця, щось підкочувалось до горла, щось дзвеніло в зубах. Останній жест, я вже казав, полягав у тім, щоб широко розвести руки стоячи горілиць. І коли він, нарешті, розмахнувся зробити цей останній пас, я перестав дихати. Це було смішно, ясна річ, але ви знаєте це вражіння від оповідань про духів. Це було після обід у химерному старому, напівтемному домі. Чи він, все-ж таки…?
Він спинився на одну незабутню мить, з розкритими руками і дивлячись угору, упевнений і світлий у сяйві висячої лямпи. Ми переживали цю мить наче століття, потім всі ми немов зітхнули наполовину з безмежним полегшенням, наполовину з заспокойливим: „Ні!“ Бо на око — він не пропав. Це все були дурниці. Він розповів дурну історію — і йому пощастило нас майже переконати, тільки й того…… і тоді, в цей мент, обличчя Клейтонові змінилося. Воно змінилося, як міняється освітлений будинок, коли раптом загасне в нім світло. Його очі зненацька зробились витріщеними, його усмішка замерзла на його вустах і він став тихо. Він стояв легесенько хитаючись.
Цей мент теж був, як вічність.
І враз зарипіли стільці й ми зрушили з місця. Його коліна здали і він упав перед себе; Івенс звівся й схопив його в обійми…
Нас уразило всіх як громом. З хвилину, я гадаю, ніхто з нас не міг звязати двох слів. Ми бачили, але не могли пойняти віри…
Коли я опам'ятався з тьмавої закляклости, я побачив, що стою навколішках перед ним, його жилетка й сорочка були розірвані і рука Сандерсона лежала на його серці.
Так, простий факт, що був перед нами, міг дуже добре ждати на нашу ласку; ніщо нас не підганяло
