Під цей час, бачите, деяка частина віскі з содою вже випарувала з мене і я почав трохи розуміти, в яке химерне й надзвичайне діло я оце встряв. Він був, був тут, напів-прозорий — звичайний і типовий привид беззвучний окроме тіни свого голоса — він шурхав взад і вперед по цій затишній, чистенькій, завішаній китайськими куртинами старій спальні. Можна було бачити крізь нього блиск мідних підсвічників, облиски на мусянжовій решітці каміну, куточки облямованих гравюр на стіні і він розповідав мені за своє маленьке, мизерне життя, що недавно скінчилось на землі. Його фізіономія не мала вигляду надзвичайної чесности, то так, але бувши прозорим, він звичайно не міг ховати правду…
„Як?“ — сказав Віш, раптом схоплюючись у кріслі.
„Що?“ — сказав Клейтон. „Як-то — бувши прозорим, не міг ховати правду? Я не розумію" — сказав Віш.
„Я теж не розумію“ — сказав Клейтон з колосальною впевненістю в голосі. — „Але воно так, я вас запевняю. Не думаю, щоб він хоч на крихту одступив від просто таки біблійної правди. Він розповів мені, як його вбито — він зійшов униз у льохи під Лондоном подивитись, де утікає газ, і казав, що він був старшим учителем англійської мови в одній Лондонській приватній школі коли це сталося“.
„Бідне!“ — сказав я.
„Отак я й собі подумав, і чим більше він казав, тим більше я це думав. Такий він був нікчемний у житті й нікчемний поза ним. Він казав про свого батька й матір, про свого принципала. І про все, що мало для нього якесь значіння в житті, і про все погано. Він був занадто чутливий, занадто нервовий, ніхто з них, мовляв
