мога акуратніше, щоб він не узяв безпечність від віскі за розгубленість чи переляк я засвітив свічку. Я повернувся до нього з свічкою в руці.
„Що ви тут робите?” — сказав я.
Він опустив руки й припинив своє букання він стояв прибитий і незграбний дух плохенького, дурненького, розгубленого молодого чоловіка. — Я появляюсь тут — сказав він.
„Вам тут абсолютно нема чого робити“ — сказав я спокійним голосом.
„Я привид! — сказав він, ніби боронячись“.
„Може воно й так, але вам ніяк не виходить тут появлятись. Це є порядний приватний клуб; люди часто спиняються тут з няньками й дітьми і, ходячи отак необачно, ви легко можете натрапити на якесь сердешне малятко й перелякати його на смерть. Я гадаю, ви про це не подумали?
„Ні, сер“ — сказав він. — „Я про це не подумав“.
„Ви повинні були подумати. Ви не маєте ніякого відношення до цього місця, чи так? Вас не вбили отут, чи щось подібне?“.
„Ні, сер; але я гадав, що як це місце старе і тут є дубова обшивка…“
„Це не є аргумент!“ — Я подивився на нього суворо.
„Те що ви прийшли сюди — це прикре непорозуміння“ — сказав я в тоні дружньому, але навчальному. Я зробив, наче я шукаю сірників, і подивився на нього відверто. — „На вашім місці я не став-би чекати, поки заспівають півні. — Я-б зник негайно!“
У нього був дуже збентежений вигляд. — „Справа в тім, сер…“ почав він.
