„Коли не рахувати прислуги“ — сказав Віш.
„Яка спала в другому корпусі“ — одказав Клейтон — „так. Так от…“ Він посмоктав свою сигару, помалу, наче він ще вагався зробити своє признання.
Потім він сказав зовсім спокійно:
„Я зловив духа“.
„Зловили духа, справді?“ — сказав Сандерсон. — "Де-ж він?“
Івенс, що надзвичайно шанує Клейтона і був тижнів з чотири в Америці, гукнув:
„Спіймали духа, справді, Клейтон? Оце діло! Розкажіть нам усе, як було“.
Клейтон обіцяв розповісти і попрохав зачинити двері.
Він подивився на мене, наче прохаючи вибачення.
„Ніхто, звичайно, не підслухує, але нам не слід лякати нашу добру прислугу, тим що тут з'являються якісь духи. Тут забагато темряви й дубової обшивки, щоб жартувати з цим. Та це, бачите, був не постійний привід. Не думаю, щоб він прийшов хоч коли-небудь знову“.
„Тоб-то ви його не затримали?“. — сказав Сандерсон..
„У мене не вистачило мужности“ — сказав Клейтон.
„Дивна річ“ — мовив Сандерсон.
Ми посміялися, а в Клейтона був трохи кислий вираз. — „Гаразд“ — сказав він з дуже слабим проблиском усмішки — „але факт той, що то справді був дух і я цього певний як того, що я з вами оце зараз балакаю. Я не жартую. Я маю на увазі саме те, що кажу“.
Сандерсон глибоко смоктав свою люльку, дивлячись одним червонуватим оком на Клейтона; потім він випустив тоненький струмінь диму, красномовніщий від усяких слів.
