саме куди треба. Але коли-б цього й не трапилось, йому поки що вистачить табаку? Так точилася думка злочинця. Він уже бачив себе в думках на волі, знов у своїх старих місцях, — чи й ще далі, ген вглибу країни.
Інколи він чув близько голос, що казав: „Що нового?“
— „Нічого“, одповідав голос, що належав молодому Страттонові: „Обшукали порт Ендевер з гори до низу — і хоч-би що! Тепер партія пішла вглиб, а друга шукає берегом обабіч гавани. Я повернувся, бо надумав, що покришка „Червоного Вартового“ трішки завелика, як на отвір, і я знаю, що вони не схотять тепер ждати, бо вже наготували швартови на рифі“.
Потім був такий звук, наче різали холодною пилкою по залізу, щось притулили до дірки й зачинили так щільно, що не зосталося ні промінчика світла. Раптом буй покотили, добре струшуючи й перекидаючи того, хто в нім був. Він глухо мимрив прокляття, силкуючись звестися й марно шукаючи за що-небудь учепитись. Темно було, як у бочці, і спека од сонця, що нагрівала залізні листи ще зранку, зробилась нестерпучою з того часу, як замкнули єдиний отвір. В одчаю бідолаха скинув з себе все і голий лежав на одежі; гаряче залізо люто пекло його тіло там, де йому траплялось його торкнути. Зненацька він відчув, що його схованку піднято зовсім угору, і вона поїхала. Спека чим-раз дужчала, і піт зливою котився по тілу. Він зціпив зуби й терпів. Тепер він почував, що рух його схованки змінився — вона летіла в повітрі — глухе торохтіння почулося йому. Саме в цей момент „Вартового“ піднімали на борт портового судна „Тетіда“ — капітан Гейнс — і торохтіння йшло від її парового крану.
