життя. Яку характеристику мистецтво дає дівчатам, капітанам, поліцайським слідцям, офіцерам, королям, принцесам! Та якби брати це все за джерело пізнання, то треба було-б нам негайно спалити дев'ять десятих усієї попередньої літератури (так і хоче зробити Соцвих, повіривши в наївності своїй у вищенаведену тезу). Якщо-ж ми будемо ширити правильний погляд на мистецтво, як на розвагу, ми навпаки зможемо використати всю попередню літературу. Тоді замовкнуть, нарешті, ідіоти, що на виставках малярства заявляють: це-ж не дівчина, це куб. Тоді замовкнуть, нарешті, товмачі музичних симфоній як „шелесту вітру й морських хвиль“.
Під цим поглядом справа з „типами“ втрачає свою гостроту. Коли науково-педагогічне значіння літератури майже рівне — нулеві, то ніхто не має права вимагати від письменника „вічних типів“. І справді, були великі письменники, що типами не займалися.
Типи це просто дуже докладні і дуже старанні характеристики людей. „Типом“ такий портрет стає тільки через те, що носить на собі „костюм“ епохи. Типовість портретів залежить від докладности змалювання, тоб-то в першу чергу від простору, від довжини твору.
Отже, коли хочете бути творцем типів, то нічого страшного, чи недосяжного в цьому немає.
Тільки-ж новели для цього навряд чи годяться — замало вони дають на це часу й простору. Тоді вже пишіть роман, беріть під мушку якусь відому вам особу, опишіть її образно й докладно, змалюйте її з смішного боку, напирайте на її хиби фізичні, на її звички — і щож у вас буде тип! Якщо вам узагалі пощастить запобігти ласки в істориків літератури, то це буде
