подати натяки[1] на дві можливих розвязки; на одну натякується ясніше, на другу туманніше. Ясніша, яскравіше показана лінія звичаєм буває фальшива, а туманніша лінія натяків приводить до справжньої розвязки і в цей момент її туманність прояснюється для читача: натяки стають зрозумілими. Отакої системи держався у своїх оповіданнях Генрі, якого ми дуже рекомендуємо як учителя будови фабули.
І в тім і в другім випадкові треба дуже остерігатися нещасливих, трагічних кінців. По-перше критики їх уважають за „песимізм“, що хоча й дуже наївно, але має певний ґрунт у читацькій психології.
Нещасливий кінець (дедукція його непотрібности)
Вся справа в тім, що література не є джерело пізнання (див. вище). Наколи-б література була джерелом пізнання передусім, читачі шукали-б нещасливих розвязок, принаймні досвідчені читачі. Бо ні для кого не секрет, що світ улаштований у найганебніший спосіб, що доброго в нім майже нічого немає, що треба укласти мільйони життів, щоб його перебудувати на краще. Але література якраз-же є розвага, солоденьке питво підчас спеки й читачі бажають освіжитися. Це ще один аргумент на користь того, що література є один з ґатунків відпочинку[2].
Словом сказати, читач вимагає щасливих кінців, правда не з абстрактних міркувань про „песимізм“ та
- ↑ Про те як подаються натяки див. аналізу оповідання „Вартовий на рифі“ в цій таки книзі.
- ↑ Чомусь усі погоджуються, що театр є публічна розвага. Очевидно ужиття слова „література“ в багатьох значіннях призвело до того, що від белетристики вимагають учительної ролі. Можливо, що коли-б у театрі викладали геометрію, то його теж не вважали-б за дім розваги.
