І нехай не покладається на свою пам'ять; найкраща голова не зможе без такого зовнішнього імпульсу, як якийсь клаптик паперу з кількома словами, пригадати потрібні епізоди та деталі епізодів. І хоч, наприклад, назви дуже легко вигадувати та означений вище молодий новеліст повну мав рацію: справжня назва якось дуже вабить людину, вона ніби має свій якийсь запах. Нехай це цілковита ілюзія, але-ж на ілюзії збудовано все образне мислення[1]. Нема чого силувати себе там, де навпаки треба віддаватися образній стихії.
Прізвища героїв
Отже, в згоді з даною вище порадою всамперед використовувати факти життя, радимо пишучи новелу, надто-ж розроблюючи фабулу, полишати справжні прізвища тих осіб, що брали участь у життьовій події, щоб легше було собі їх уявляти. Тільки зовсім написавши новелу, треба позамінювати прізвища на вигадані. Навіть Лев Толстой (що поруч з Достоєвським становлять інтернаціональний кадр у російській літературі, дуже відомі закордонному читачеві) щоб яскравіш уявляти собі, підчас творення, дієві особи роману „Війна і Мир“ полишав цим особам прізвища, тільки трохи відмінюючи їх. Болконський, Безухов, Курагин — цеж Волконський, Безбородько, Куракин, а імення автор їм позалишав справжні.
- ↑ Кожному певне доводилося чувати отаке, що не тільки, скажемо, слово „цвірінькати“ нагадує само відповідний йому пташачий гомін, але і що, скажемо, слово „роза“ нагадує квітку троянди, а слово „фіялка“ подібне чимсь до самої цієї квітки. Цей, так званий, мовний фетишизм особливо розвинений у людей що володіють однією тільки мовою. Український письменник мусить володіти принаймні російською та польською мовою. Цього дуже легко досягти і не зробити цього невеличкого зусилля — просто ганебно!
