само поширюють теорію натхнення несвідомі люди, затьмарюючи тим процес творення речей. Що, правда, нервове піднесення, гра темпераменту потрібна і для прозаїка та — без майстерного підготування теми, воно матиме наслідком натхнення полову, в найкращім же випадкові — пляшку горілки.
Отже треба вибрати собі тему для новели. За роман я сей час не говоритиму, роман написати і важче і легше, ніж оповідання, це зовсім інакша справа.
Найкращі теми для новели це ті події, що автор сам їх пережив, або дуже гостро відчув. Саме через це і вигідно, щоб новеліст мав великий життьовий досвід. У статті про тургенівське оповідання „Касьян с Красивой Мечи“ я подаю коротко вказівки на кардинальні теми, ті що їх читачі вважають за серйозні та цікаві. Хоч і сказано було, що декан Джонатан Свіфт спромігся б файно написати хоч і про „держак до щітки“ (broomstick), та сказала це одна деканова коханка про другу деканову коханку. Отже про око людське можна взяти й „держак до щітки“ за тему, та тільки це буде або символ, або облямівка, а не сама тема.
З тези „пережиті теми“ виходить, що бувши книжковим гробаком (bookworm), ніяк не можна братися за оповідання з робітничого життя, а приїхавши вчора з хутора, не варт розробляти міські теми.
Для українського новеліста справа ще утруднюється мовним моментом: реальне місто і фабрика, особливо на Лівобережжі, розмовляють не тою мовою, якою писав Борис Грінченко, отже перед прозаїком стоїть трудне й делікатне завдання передати нюанси і характер цієї реальної мови, зостаючися по змозі у рамцях літературного язика, але й виходячи з них при потребі. Це добре умів робити Винниченко, колись один
