млену низку поетичних слів, частина з них вимовляється в поезії інакше, ніж у прозі. Німецька поетична мова мала дієслівні форми до недавнього часу не такі, як проза. Українська поетична мова не полюбляє дієіменників на „ть“ і стягнених форм III-ої особи „співа, балака“. Тільки дуже вироблена рима й дуже цікаві метри дозволяють нам уважати речі Маяковського за поезію — та багато людей ще й досі через його розмовний язик (колоквіялізми) не відчувають віршів у його речах.
Прозаїчна і поетична складня
Проза розставляє слова так, як того вимагає композиція, а поезія — як того править розмір. Оця штучність поетичної складні (без якої не обходиться і Маяковський — у римах) подекуди (у „віршах у прозі“ головне) заноситься і в прозу. Там ця складня справляє дуже ідіотське вражіння. Ніколи не пишіть прозою так:
„І побачив він море сліз і крови. І в морі тим…“
Отак можна писати тільки на глум, сміючись, наприклад у фейлетонах, чи в гумористичних місцях оповідань.
Мова і стиль у прозі
Хоч і не так як для поета, але і для прозаїка володіти язиком і стилем — основне діло. Що це значить?
Це значить уміти знаходити словесні засоби в кожному конкретному випадкові. Це значить уміти писати то гарною, то негарною, то „чистою“, то „нечистою“ мовою, це значить володіти всіма, а не деякими мовними засобами даного язика.
Насамперед кожна новела має стільки мов, скільки є в ній дійових осіб+1. Ця 1 є автор. Дійові особи балакають усякими мовами в залежності від потреб фабули, розвитку дії і їхньої власної типізації. Смішно буде, коли в вас дядько буде балакати як бухгалтер, а
