творчости Едгар По вигадує ефектну появу забитого „з того світу“, що викриває справжнього вбивцю. Постає задача цього вбивцю не показати як такого протягом усього попереднього тексту.
Зробімо ж цього вбивцю добрим чоловіком. Але зробивши так, ми зробимо розв'язку ненатуральною, невмотивованою. Отже, добрість його повинна бути лише зовнішня. І от починаючи з прізвища ( Good fellow“ добрий хлопчина, щира душа) і кінчаючи всім поводженням його, Гудфеллоу сам показує себе, як чесну, одверту людину. Як у першій частині накопичено іронічну хвалу на адресу Гудфеллоу, так у другій частині накопичено іронічні докази на виновність Пенніфезера. Оце накопичення, оце розкошування ніби-то зайвими доказами, справляє на читача неясне, неприємне вражіння. Він готовий навіть уважати, що текст оповідання за розтягнутий, забитий зайвими подробицями. Та оце саме неприємне вражіння він у кінці відразу локалізує на Гудфеллоу і в розвязці новели, розвязується й це неприємне почуття. Ми таким чином бачимо мотивацію самою фактурою, от як у заналізованім від нас оповіданні Велза „The Snexperienced Ghost“. Тільки Велз довів цей прийом іронічно мотивації до краю і в нього вона править за головний мотиваційний засіб. Свідомо, чи не свідомо Велз використав Поєвський прийом іронічної мотивації, але він переборщив в іронії, і читач не зовсім задовольняється розв'язкою і навіть не знає, чи з ним жартували, чи з ним говорили серйозно. Я можу це стверджувати на тій підставі, що прочитавши вищенаведену аналітичну статтю, де-хто геть не погодився… не з моєю аналізою, а з моїм читацьким розумінням оповідання. Оповідання Велзове не однаково розуміють читачі.