неї й знову вертається до неї. Як таки Велз, такий передовий письменник і отаке? Невитриманість ідеологічна ще дуже помітна в письменниках гнилого Заходу“…
Хай простить мені читач, що я пожартував з ним. „Кислокапустянський“ і „критичний“ підступи мають свою рацію (як я вже сказав). Справді Велз, так-би мовити, автоматично, вибирає звичний респектабельний клуб (бо він його краще знає); справді він не одхрищується від містики (бо вона служить йому саме темою). Та все-ж обидва попередні оратори ціляють не в теля, а в ворота.
І клуб і містика для Велза не більше як матеріял для сенсаційного оповідання і в них його ідеологія майже не позначилася[1]. А є-ж таки в оповіданні певна ідеологія — є слід цілої етичної системи. Деж-вона, т.т. попередні оратори?
Для нашого читача зрівняймо, щоб знайти ідеологію, це оповідання з оповіданням Баррі. Там Комбо Картер — безпринципна звірячо-сильна людина, герой оповідання, гине за свою безпринципність, за свою звірячу силу — автор його картає й плямує як може. Не забуваймо, що то було діло року 1895. Джек Лондон ще не вславився, культ сильної особи ще не дійшов з філософських книжок до обивателя і значить до журналу-ілюстрашки. Не наша задача тут пояснювати який стосунок поміж культом сили і епохою імперіялізму — нехай кожен робить це сам для себе.
- ↑ Є ще одна теоретична можливість, що Велз — масон і все оповідання справді містичне. Але тому, хто знає Велза не тільки з цього оповідання, а з инших його ghost-stories (сторій про духів), ясно, що цього не може бути. Велз рівно настільки не вірить у духів, наскільки він хоче, щоб читач йому повірив (річ проте дуже природня). Його діло — ефектність.
