оповіданні „магічні паси“, є центральний пункт авторової уваги, бо вони нічого не мотивують, а, навпаки, їх треба мотивувати; инакше ніхто не повірить. Навпаки, Клейтон і дух є для автора тільки знаряддя, силові машини, щоб крутити варстат отих пасів. І не дарма автор так заходжується навколо цих пасів. Не зважаючи на всі хитрощі, сюжет зостається страшенно рисковитий і для читача мало ймовірний. Отже автор залишає собі стежечку на відступ, стежечку реалістичної концепції, реалістичного пояснення оповідання. Треба сказати, що оця стежка реалістичного пояснення в усіх фантастичних оповіданнях за всіх часів становила навіть ознаку доброго тону (Узяти хоча-б прекрасну „Авантуру в Скелястих Горах“ Едгара По, як приклад такої двоєдушности автора)[1]. Назначімо-ж риси цієї „протимотиції“ (одзначено петитом). На початку це психічний стан слухачів коло вогню в старовинній кімнаті, в кінці — це заява коронера, що Клейтон умер від апоплексії, розповідаючи свою дурну сторію.
Але автор все-ж таки подбав, щоб цею стежечкою не дуже ходили — вона власно витоптана тільки „для блезиру“, але нікуди не провадить. Справді: звідки-ж Клейтон зробив паси так, як треба по Сандерсонові; і головне це той згаданий паралелізм — він не дає читачеві на ту стежечку ступити.
Які-ж висновки? На наш погляд Велз не зовсім управився з темою, хоч і працював „за всіма правилами мистецтва“. Не управився-ж Герберт Дж. Велз з сюжетом „Смертельних пасів“ не через те, що, скажемо, десь мало розвинув оцю-о „стежечку“ промотивації, чи що, а через те, що сама по собі задача сюжету
