зували, як неправдивий вигляд Клейтонової історії повищує вражіння правдивости від слів автора. Значить „я“ оповідача, як коліщатко механізму, сприяє структурній мотивації. У меншій мірі для цього служать инші дієві особи. Дієвих осіб в оповіданні кілька. „Герой“ оповідання справжній, не підроблений, головна „дієва особа“, з погляду авторового це — „смертельні паси“, що руйнують бар'єр поміж нами й потойбіччю. Але історія — „героя“ сама нічого не мотивує, — навпаки, її треба мотивувати. Для цього служать, окроме автора, другорядні актори: 1) Клейтон, 2) Дух. Зараз ми перейдемо до того, як ці актори піддержують центральну особу (паси), а поки-що перелічимо инших акторів. Віш служить для того, щоб надати настрою; його роля цілком ясна і деталізувати її ні до чого. Сандерсон має дві функціі: 1) він головний скептик, 2) він масон, (отже знає всякі містичні штуки)[1].
Яким-же способом пара: дух—Клейтон умотивовує паси. Ми підходимо до останнього пункту аналізи, до тої точки, де ми приблизно можемо уявити собі, в якій послідовності будувалося оповідання.
Я уявляю собі його так: вихідна точка — це магічні паси. Ними викликають духів, ними проганяють духів. Чи не можна цими пасами перенести й самого себе в царство тіней? І, головне, чи не можна зробити з цього оповідання? Дух повинен показати ці паси людині, людина повинна їх повторити. Отже дві дієвих особи.
Але просто давати розмову людини з духом, — значить зовсім наплювати на вимоги нашого реалістичного віку. Отже треба подати її іронично — дух забув, як
- ↑ В оповіданні прекрасно вкладається оця суперечність в особі Сандерсона, див. оповідання.
