Селянином, чи наймитом, чи залізничним чорноробом у Дербенті зветься романтична фігура у подертому бешметі з колосальною баранячою шапкою на голові, у гостроносих чув'яках і з довженним кинджалом при поясі. Ці довгоносі лицарі, немов мокрі, скуйовджені шуліки, обсідають величезну залю їдальні і мовчки сидять, очікуючи, поки руська ханум принесе їм чай. На стінах висять ексотичні плякати:
ПОСЕТИТЕЛИ, ЗАВОДЯЩИЕ ЗДЕСЬ
БРАНЬ, ПЕСНИ, ПЛЯСКУ, БУДУТ
НЕМЕДЛЕННО УДАЛЯЕМЫ
Ця ексотична література існує хіба для матросів і для приїжджих туристів. Дербентські азіяти не відчувають ніякої потреби в цьому плякаті. Вікова стародавня чемність і витриманість не дозволяє їм навіть голосно балакати у кафе, а паче битися чи танцювати. Крім того, ніхто з них не вміє читати по-російському.
Отже і другий плякат:
ВОСПРЕЩАЕТСЯ
ПОДАЧА ПИВА НЕТРЕЗВЫМ ПОСЕТИТЕЛЯМ
писаний не про них, бо вони мусулмани і алькоголю не вживають (принаймні на людях).
І третій плякат:
ПРОСЯТ
ПОСЕТИТЕЛЕЙ ВЕСТИ СЕБЯ ПРИЛИЧНО
так само, існує виключно для «культурних европейців», бо, звичайно ж ні в одному европейському кафе люди не поводяться так стримано, ввічливо і тихо, як у їдальні робкоопу в Дербенті на межі Европи і Азії.
97
