дзьобав носом ряску, вчився літати, жирував на хлібних полях, нагулював мускули й засвоїв правило на ніч кудись летіти, летіти бездумно, підштовхуваний диким солодким інстинктом — мотати крилами і в чистім повітрі вечірнім умерти. Той крижень, що вмер від подагри, чи апендициту й зогнив в очеретах, не виконав свого призначення і не гідний славного імени крижня.
Місто Махач-Кала, раніше називане Петровськ, — бо Петро I, воювавши із персами, тут зробив був свій пляцдарм, має стільки тисяч мешканців, займає стільки квадратових гектарів і зареєстровує стільки випадків малярії пересічно на кожне літо. Потяг стоїть на станції Махач-Кала двадцять хвилин, отже я не управився б збігати до міста, порахувати населення, виміряти гектари й зробити діягнозу малярикам, а наводити дані з книжок нечесно та й немає рації — все одно читач не запам'ятає.
Не буду, отже, повідомляти читача, що в Махач-Кала живе тридцять дві тисячі душ, що є порт із двома молами, північним та південним, що є «чимало двоповерхових 6удинків, курорт, лікарня з родильним відділом, готель із назвою «Не рыдай» і ощадкаси. Скажу тільки що це колись російське місто тепер столиця Даґестану і назване ім'ям даґестанського революціонера Махач-Дахаєва. «Кала», значить, «фортеця», що ясно вже із назви «Сухум-Кала» на чорноморськім узбережжі.
Швидко за Махач-Кала, проминувши Доґогні, станція Дербент.
Коли я приїхав у Дербент, я дізнався, що утопла велика шалянда з цукром. Шалянду тягли буксиром у Персію. В ній було ні багато, ні мало — сімдесят вагонів цукру. В газетах написано, що сорок вагонів пощастило врятувати. Не легко уявити собі, як можна врятувати цукор з солоної води. Але очевидно, що хоча перси менш робитимуть шербету і рахат-лукуму, то риба у Каспійському морі, безперечно, буде колись солодша — як марципан. Очевидно та-
94
