Сторож застрелився під палючим сонцем Даґестану. Здивована ясноблакитна тітка зчулася, що саме доводить те, проти чого сперечалася. Вечір запав за гори, що немов шерег барсуків чимчикували вздовж залізниці. Кондуктор дав світ і барсуки зникли — тільки щось сопло й сичало в темних вікнах вагону. Скошені сном подорожні лягали на нумеровані полиці — і з людей робилися двозначними числами.
І я загнав у підголів'я клунка, поклав понад стінкою рушничку і став міркувати, хто саме з пасажирів вкраде мою фотокамеру, чоботи й, не при ночі сказати, рушничку.
Можливо, що це зробить причепурений, розгладжений і випрасований суб'єкт у максліндерівських штанях, з проділем посередині, з вусами щіткою і в пенсне квадратиками. Я завжди був проти пенсне з квадратиками — хоча тепер рогові окуляри змагаються з тим пенсне по всіх пунктах. Людей, що носили в сімнадцятому році пенсне квадратиками, можна було розстрілювати, не питаючись документів, без великих шансів на помилку. Такі люди, якщо не скінчили кадетського корпусу, то в усякім разі були не лівіші від кадетів.
Втім, не маючи достатнього досвіду в злодюжних справах (ставши дорослою людиною, я крав рідко і несистематично), я все ж таки вагався. Могло бути, що на мої речі націлив саме не пенсненосець, а той моторний, чорнявий чоловічок з прудкими очима, що приходив півгодини тому в наше купе, роздивлявся на мій клунок і спитав, хто я і куди їду і чиї то речі. Я був холодно відповів йому, що їду до Таганрогу, де в мене є тітка вперших, але за речі злякався.
А може, міркував я, засинаючи, оця сама ясноблакитна тітка й покраде мої речі, викинувши їх, скажімо, в Ростові через вікно якомусь партнерові. Можлива річ, що всі ті розмови про політику є тільки декорація, тільки театральне оформлення реальної справи. Але цю думку я нагнав геть, ледве вона встигла народитися.
Ніхто не ґарантований від такого штибу думок. Людина легко може уявляти собі абсолютно неможливі речі, як от,
66
