Минув рік і учень виріс на робітника цинкографії. Він працював швидко і точно, він роздивився до найменших деталів усе приладдя і нова німецька сітка на шістсот марок у золотій валюті в його руках була, як дитина в міцній і певній колисці. Він уявляв собі, що б це було, коли б він знову розбив ту сітку! Його б не розстріляли й навіть не посадили б, можливо, що його навіть не викинули б з цинкографії. Йому довелося б тільки сплачувати рік або два вартість сітки на шістсот марок у золотій валюті. Але як він міг би далі жити? Йому не давали б пройти з тією сіткою, його зняли б з цієї роботи, яку він так полюбив, яку він так спритно, від усіх найкраще робив. Та він і сам зроду не наважився б підійти до цієї роботи, коли б розбив сітку вдруге. Пропали б п'ять років науки, в художника б одібрали фарби, в музики одняли б скрипку. Він ввесь спалахнув кров'ю й стиснув пальці — щось хруснуло — він побачив, що надушив лінійку й сітка взялася жахливою розколиною.
Він оглянувся навколо. В майстерні нікого не було — він навшпиньках підійшов до шахви з хемікаліями, дістав флякон із ціянкалієм, висипав у рота, налив у шклянку води й випив зараз.
— Але це був кваліфікований робітник праці, — сказав я, — артист і може якийнебудь вартовий на заводі не від того, щоб винести з півдесятка гайок на грузила для сітей. — Але ні, — сказала ясноблакитна тітка. Є й сторожі, що оце так само, як ви кажете. У нас сторож, — а був він випивши, — заснув коло баку з мазутом, крана ж він чогось одвернув. Коли він прокинувся вранці під палючим сонцем Даґестану, то побачив, що витекло сотень з дві відер мазуту. Він привернув крана, умився і пішов до брата. «Дай рушницю», — сказав він братові. Трохи здивувався брат. — Але зараз принесеш? — і сторож узяв рушницю, одійшовши на ступнів сто від хати; було рано і нікого не було на вулиці. Далі він сів долі на солонцюватий ґрунт — побоявся, що застудиться, ба ні, земля тепла і зняв з правої ноги чув'яка.
65
