пропелер, бронзовий вентилятор. Сновиґають з проділями люди в синіх куртках з бронзовими ясними ґудзиками. Рай!
До остовпілого пасажира підходить виглажений і вичищений старий і прекрасним голосом питається:
«Што позволітє мссударь?»
Рай.
Рай розтратника, рай широкої натури з вузьким лобом, рай кумів і кум, райний уламок минулого.
Той, хто живе на вулиці Свердлова, щоночі може спостерігати, як раює розтратник. Він не купує мотоцикла, рушницю і фотографічний апарат, він не їде подорожувати в далекі краї, він навіть не наймає автомобіля. Він просто їде в рай — у ресторан. Він наймає для себе і для своїх благородних друзів десяток «лихачів» на дутих резинах. Щасливі і п'яні вони «катаються» взад і вперед по вулиці Свердлова, п'ють в однім, п'ють в другім, п'ють у третім місці. Вони вишукують старих, царського часу, офіціянтів і почувають себе на горах блаженства. І вночі вони їдуть до гурій десь у вокзальному районі. Вони це роблять, а ще сотні широких натур з вузькими лобами заздрять їм з усією силою своїх благородних душ. Це називається в них «пожіть красіво». В цьому ще підтримують їх наші оперетки і досі повні графів, гусарів, циганок і всякої іншої «красівой жізні».
Я спинився в дверях ресторану. Одразу всі витерті місця на моїм піджакові зазяли, як рани; кожна пролисина на черевиках збільшилася вдесятеро, з одежі позвисали якісь нитки, що я їх раніше не бачив. Але уже до мене підлетів, як на резинах, офіціянт.
«Прашу сесть мсссударь».
Я розумію, що і сам вагон, і написані французькою мовою «Fumeurs», і старий офіціянт, і бронзові ґудзики — це утиль старих часів і якнебудь ще згодяться в діло. Комісійні маґазини з многомаїтими лаптями з графського плеча нехай збирали данину з непача, продаючи йому трухлявину з дворянським ароматом. Але тепер уже час. Форми і лінії нового життя повинні одягати новий його зміст. За вікном, за орними полями виростали димарі Донбасу.
