Із того часу, як я написав був оцю книгу (і тим початок поклав новому для української літератури жанрові), немало утекло води Дніпром і тече й тепер — тільки під Запоріжжям ми тую воду вже затисли межи бетонові греблі — і тим прискорили плив води і хід подій.
На провесні 1928 року, на провесні єврейських колоній, на провесні нових темпів усе було не так, як тепер. Коли я перечитую сьогодні ввечорі цю книгу, вона здається давньою історією, а на провесні 1928 року вона була найсвіжішою новиною. Дід Бернард Шов колись гордовито заявив, що він — журналіст і пише тільки про сьогодні — і думає, що таким способом має шанси зостатися навіки — і що ті, хто одразу силкуються писати для вічности, пишуть ні для якої епохи, чи для ніякої епохи.
А так, тому правда. Але в тому, що журналістський нарис двадцять восьмого року зробився для нас у тридцятім році, художньою леґендою, в тому є цікава мораль для ормена з девізом: «цього не може бути!»
Не будьмо намовляти шановного анекдотичного східнього чоловіка дивитися в футурум примум, а закличмо його глянути в футурум ексактум — у майбутнє, що ми зробили минулим. Нехай не дивиться вперед, а нехай загляне в сиву давнину дев'ятсот двадцять восьмого року.
Єврейські селяни пережили своє дитинство, свій вік парубочий, одбули клясову війну на селі і єврейські райони часто є тепер райони суцільної колективізації. Буржуазні Еко і Аґро-Джойнти одійшли в вічність і не просто єврей-
187
