Сторінка:Майк Йогансен. Три подорожі (1932).djvu/184

Цю сторінку схвалено

Нелегко спати в вагоні, коли субіч тебе балакають дядьки. Уперто й довго гудуть вони, мов сірі бджоли про мед, про сірий хліб і сіре своє життя.

Та все ж таки я мабуть би заснув, коли б не почулося мені, що трішки чуднувато балакають дядьки, ніби то були столітні мудрі діди, що й по містах жили, і під школою ночували і чи не бачили й далеких німецьких країв і чудного неправославного люду.

Довго я думав, що то мені верзеться у сні, але, як не хотілося мені вмерти, п'ять днів не спавши і ївши не щодня, взяла гору філософська моя натура. Мені захотілося подивится, що то за дядьки гудуть субіч мене в вагоні.

Коли мені було сімнадцять років, я ходив по вулицях та й у полі не так, як зараз. Мені повсякчас здавалося, що варт дійти до ріжка вулиці або вибратися на гору, як побачу щось, чого зроду ще не бачив і що втрачу навік, коли не заверну за ріжок. Ніби десь за кам'яною стіною на розі написаний був кінець моєї повісти, та, стіну обійшовши, той кінець зникав за рогом дальшої вулиці.

Тепер я вже знаю, що повісті мого життя кінця немає ані за третьою, ані за четвертою стіною, а на стіні написано всього тільки:

«Мочиться строго воспрещається».

Тільки вночі я ще бачу ті стіни, що за них мені треба завертати, щоб прочитати кінець, а надто глибокої ночі, коли дуже темно й не видко, яке століття ходить ярами, полями й містами. Я зліз з полиці, насунув на сонниву голову кепа і зайшов за стінку.

За стінкою сиділо четверо однакових дядьків. Двоє з них були українці, а двоє — євреї.

 
XXIX

Уранці ж забуваєш про стіни і в вікно сипле сонце двадцятого століття, і треба вмитися, і пристроїти комірця, і зав'язати галстука, і якось розчесати заблукане в снах волосся.

В пляцкартних вагонах для цього буває над дірою для

182