то виливати ховрахів, а й хоч би пити людям у спеку, але не забули про плякат як рятувати потоплеників.
Не знаю чому, але цей плякат навіяв мені одразу цілу хмару думок. Я згадав рятувальні обручі, що висять у Харкові на парапеті мосту над двовершковою глибиною зеленавої ріки Лопані. Я згадав також і об'яву, яка висить у садках і скверах у місці, де написано, що ламати дерева в садку не можна і що за це треба платити штраф, ніби громадяни столиці, у парк прийшовши, тільки одне і мають на думці, як би наламати побільше дубів і сосен чи собі на дрова, чи дітям своїм на цяцьки. Але мені здалося, що в степовій лікарні я забув би повісити плякати про рятування потоплеників.
Та коли ми прийшли в сільраду, я зрозумів, для чого повішано на стінці той плякат.
Це була перша єврейська сільрада, до якої ми спромоглися зайти в нашу подорож. До цієї сільради ходять єврейські селища, а також одне чи два українських. Була вона така сама, як і всі сільради на просторій українській землі, тільки трішки чистіша і світліша.
Коло столу сидів так само звичайний писар сільради і писав посвідки, заповнював анкети складав відомості про те, скільки пудів хліба буде зібрано з десятини на той рік, словом сказати, робив те, що роблять усі писарі всіх сільрад по всій українській землі. Діловодну книгу, що нам її довелося дивитись, велося єврейською мовою, тільки папірці до району складалося по-українськи.
Найбільше посвідок доводилося йому писати взимку для хлопців і дівчат, що хотіли вступити до вищої школи.
Така тенденція у нас, звичаєм, дуже поетично називається «потяг до знання». Я гадаю, що краще було б назвати це жадобою кращого життя, яскравішого побуту, культури, книги, командних гір. Селянин все ж таки проти городянина живе гірше; і він це знає. Він не кидає своєї проклятої роботи тільки через те, що йому ніде дітись покищо. Він прикутий, як до скелі, до лютої землі, що висотує з нього всі соки, що так само виснажатиме його дітей і, на жаль, мабуть ще дітей його дітей. Даремно він переко-
179
