А це театр майбутнього. Замість картонних декорацій — дві рами, обтягнуті полотном. Одна рама одчиняється — це двері. У другій рамі діра — це вікно. Крізь тонке полотно ясно видно весь закулісний побут. Коли перед такою рамою поставити стіл, а на нім миску, то це буде хата. Коли ж там поставити лаву і амвон, то це буде англійський парлямент. Коли зачинити (і не одчиняти) вікно і двері, то це буде садок або ліс.
За зиму в цім театрі, коли він, бувало, не служив школою, пройшло шість п'єс: дві єврейських і чотири українських. З сусідніх сіл збиралися дядьки і разом з поселенцями зітхали над долею Назара Стодолі в виконанні єврея-поселенця. А дехто з селян і сами грали в п'єсах.
Що ж, це й є справжній театр. У такому театрі можна ставити і Есхіла, і Софокла, і Шекспіра так, як їх треба ставити. Більше того: тільки цей театр буде завжди мати глядачів.
У цій же таки школі є бібліотека-передвижка. Вся та бібліотека уміщається в шаховці, завбільшки в мою грудну клітку. Є єврейські, українські і російські книжки. Українські книжки понайбільше з ярижками; в місті такі книжки називається «бібліографічна рідкість» і «на руки» читачам не видаються.
Та тут ці книжки бували на руках, бо замуслені і обшарпані так, що не годяться вже й оселедці загортати.
Поки Ман розмовляв з двома культ-євреями (вони ж і укррежисери), я балакав з малими школярками. «Значить, ви український письменник», — казали школярки і обступили мене колом. «Так», — сказав я і ясно бачив, що вони мене вважають коли не за Шевченка (бо без вусів і шапки), то принаймні за Нечуя-Левицького або Квітку-Основ'яненка.
— А як ваше прізвище? — спитало мене мале.
Моє прізвище! Як я міг би їм сказати своє прізвище, що наробило мені вже стільки лиха. Я давно знаю, що якби моє прізвище було Грицюк, то був би я знаменитий поет української землі.
Та читаючи читач моє норвезьке прізвище, хитає головою
157
