Але став він на одну частку секунди; рука одпустила гальмо, і ми знову випливли на світлий рушник дороги. Перед нами заблимав Никопіль, виріс поворот, і насунули чорні куби домів.
Було холодно, як восени. Найприємніше було згадувати про чай.
Та згадка про чай так згадкою і зосталася.
Була ж Тройця, і никопільці наполягали на горілку. Отже чаю не знайшли. Ходили, балакали, наймали нумери, шукали убиральні і поснули. Чай був уже вночі — в готелі знайшовся самовар. Пили чай, ходили — балакали, знов ходили, знову балакали.
Перед тим, як заснути, я замислився про сифони. Сифон, відома річ, є машина, побудована по принципу Торрічеллі. Що це був за Торрічеллі, я на сонну голову не скажу — ручуся тільки, що якийсь італієць — але сифон — це машина не абияка. Згадайте тільки, яка від нього буває розвага дітям; содова вода в пляшках — це ніщо, це помиї проти сифону. Коли придушити його на потилицю, він, мов живий, сичить і ллє воду, зовсім як сичить, і ллє воду редактор провінціяльної газети, коли йому доводиться писати передову.
Пригадую, як я сам, підстібуваний жагою нових знань і філософічною допитливістю, придбав на всі свої двадцять копійок здоровезний сифон сельтерської води. Мені ніяк раніше не доводилося випивати уряд більше як одну шклянку тієї сельтерської води, за браком своїх власних грошей, і мені кортіло випити цілий сифон.
Перші дві шклянки я випив швидко і з великою приємністю, бо було тоді літо. Потім стало трохи важче, та я не здавався і пив далі.
Десь коло п'ятої шклянки я почав добирати, що непогано було б вийти на вулицю. Та ще в сифоні було чимало матеріялу. Я вихилив нашвидку ще дві шклянки і вийшов.
Що було далі — я того до пуття не пам'ятаю. Думаю, що було тяжко. Коли уявите собі, що вам у рота вставили клістирну дудочку, другий кінець якої утоплено в Атлантичнім океані, можна приблизно добрати, що я переживав
149
